Портал в режимі тестування та наповнення
Ремарки Посла на конференції "Путінська Росія. Пробудження після Холодної війни"
Опубліковано 07 вересня 2016 року о 07:00

Шановні учасники конференції,

Так сталося, що перший день вашого заходу 24 серпня співпав з Днем Незалежності України і я не можу взяти у ній участь, оскільки перебуваю у Києві, щоб разом із своїм народом і своїм Президентом відзначити 25-річчя незалежної Української держави.

Однак, з огляду на те, що анонсована дискусія на сьогоднішній конференції безпосередньо стосується України (в частині анексії Криму та збройної агресії на Донбасі), а також зважаючи на те, що сьогодні у світі навряд чи є держава, якій «наміри путінської Росії» загрожують більш, ніж Україні, я, як колишній представник наукової спільноти, хотів би запропонувати вашій увазі короткі ремарки, які безпосередньо стосуються теми конференції.

Загальна дискусія в політичному і академічному середовищі останніх двох років дає підстави зробити висновки, що політика РФ після Холодної війни не сприяла зростанню стабільності і безпеки, ні у Європі, ні у світі.

У результаті закінчення Холодної війни і відмови від концепції «біполярності», не було створено універсальної системи безпеки ні в глобальному, ні в регіональному вимірі і РФ, опинившись без точки опори, від якої можна відштовхуватися, пішла хибним шляхом збереження свого впливу та відновлення свого статусу «світового центру сили» через подальшу монополізацію влади всередині держави, її мілітаризацію та створення і підтримки лояльних Росії режимів у країнах-сусідах на так званому «євразійському просторі».

Не маючи що запропонувати своїм колишнім союзникам на пострадянському просторі у плані цінностей та економічного зростання, РФ пішла на створення штучних союзів та об’єднань із непродуктивним та неефективним порядком денним, союзів із фіктивними режимами (Абхазія, Придністров’я), мілітаризацію та нав’язування своїх правил гри.

На заміну ідеології Холодної війни, як конфлікту двох цивілізаційних підходів – західного (капіталістичного) і східного (комуністичного, тоталітарного) – прийшов відверто шовіністичний імперський підхід Росії щодо відтворення сфер впливу шляхом створення неорадянського «євразійського простору».

Проти тих, хто не захотів стати його частиною, було застосовано різні методи політичного та економічного тиску (наприклад «газові війни», протекціонізм у торгівлі), а проти «особливо непокірних» – військову силу. Прикладом цього є Молдова – 1992 року, Грузія – 2008 року і Україна – сьогодні.

Дійсно, конфлікт, який сьогодні ми спостерігаємо на Сході України не породжений Україною. Він породжений несприйняттям українським суспільством тих цінностей та принципів, які нав’язував народу режим Януковича, підтримуваний Російською Федерацією.

Згадаймо історію. Після розпаду Радянського Союзу і отримання незалежності 24 серпня 1991 року Україна розпочала свій державницький шлях як стабільний та передбачуваний міжнародний гравець.

У 1993 році українським парламентом було схвалено закон про «Засади внутрішньої і зовнішньої політики», який передбачав курс на європейську інтеграцію.

У 1994 році Україна добровільно відмовилася від третього за обсягом ядерного потенціалу і стала частиною Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У відповідь на цей крок ми отримали гарантії від провідних світових гравців, насамперед ядерних держав, в тому числі і РФ, що проти нас не буде застосований жодний з видів агресії і тиску, а кордони та територіальний устрій будуть збережені надійно захищені.

Разом з тим РФ продовжувала економічний та політичний тиск на Україну, нав’язування їй своєї неорадянської ідеології, що у результаті призвело до Помаранчевої революції 2004 року.

У 2007 році, під час Бухарестського саміту НАТО, Україна звернулася до західних партнерів з проханням про надання їй Плану дій щодо членства (МАР), однак отримала відмову. Цей крок був хибно розтлумачений РФ, як готовність НАТО приймати концепцію «зон впливу». Миттєвим наслідком цього стала війна Росії з Грузією у серпні 2008 року.

Після приходу до влади в Україні у 2010 році промосковського президента Януковича, почався новий виток фактичного демонтажу європейського курсу України і навіть самої української державності. Було змінено умови базування чорноморського флоту РФ у Криму, змінено законодавство щодо намірів стати членом НАТО, і насамкінець – зупинено переговори щодо Угоди між Україною і ЄС про асоціацію. Це стало останньою краплею терпіння народу, який зрозумів, що у нього відбирають право на європейське майбутнє. Тому у 2013 році народ України вийшов на центральну площу столиці Майдан Незалежності з готовністю вмирати заради свого цивілізаційного вибору. Відбулася Революція гідності і до влади прийшли нові демократичні сили. Незважаючи на дезінформацію, яку поширювала російська пропаганда, жодна із радикальних націоналістичних партій до українського парламенту 2014 року не потрапила.

Новий президент, новий уряд і парламент одразу ж внесли зміни до законодавства «Про національну безпеку України», «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», спрямовані на поглиблення співпраці з ЄС і НАТО, а також для досягнення критеріїв, необхідних для членства в цих організаціях.

Реакція Москви не змусила себе довго чекати. Вони зрозуміли, що це останній шанс зупинити Україну і вирішити питання «повернення» Криму до складу Росії. Тоді Україна зіткнулася із непередбачуваною агресією з боку РФ – колишнього стратегічного партнера, найближчого сусіда, гаранта безпеки України в рамках Будапештського меморандуму 1994 року, постійного члена Ради Безпеки ООН.

Таким чином, сьогодні ми є свідками цивілізаційної війни РФ проти незалежної великої країни у Європі (територія України є більшою за територію Франції). Держави, яка є засновником ООН, яка добровільно позбавилася від ядерної зброї, яка була і є передбачуваним членом світової спільноти і яка поділяє спільні західні цінності.

Неправильно покладати однакову вину і відповідальність на обидві сторони конфлікту в Україні. Бо в цій війні Росія – агресор. Україна захищається на своїй території. Так, Україні потрібно здійснити ще багато внутрішніх реформ, стабілізувати економіку, але для цього нам потрібен мир, а сьогодні Україна витрачає близько $5 мільйонів на день, щоб захистити свою територію від російської агресії. Понад 10 000 українців були вбиті, 21 000 поранених в зоні конфлікту на Сході України.

Тактика РФ в Україні не відрізняється від її тактики у світі (Придністров’я, Сирія). Спочатку створити проблему, а потім запропонувати її вирішення і стати учасником цього. Принцип «гібридної війни» не є чимось новим або чимось таким, що істотно відрізняється від минулої російської і радянської доктрини. Це звичний імперський російський шлях досягнення своїх політичних цілей і ведення війни з використанням низки засобів, у тому числі невійськових (Афганістан).

Тому, коли деякі політики говорять: давайте залишимо Україну і РФ наодинці – вони воюють і миряться протягом століть – то це хибна думка. Так, ми знаємо РФ, знаємо як вона діє і як звикла діяти, але ми також знаємо, з чим вона рахується і що її може зупинити. Вона боїться єдності, солідарних та рішучих дій у відповідь демократичних країн, які сповідують визнані людські цивілізаційні цінності, серед яких верховенство права, насамперед дотримання норм міжнародного права.

Війна РФ проти України продемонструвала «неподільність глобальної безпеки», можливість випадкового залучення третіх сторін (катастрофа рейсу MH17), високу ймовірність виникнення «принципу доміно» (наприклад у Південно-Китайське море, виходячи із хибного постулату «якщо Росії можна, чому іншим не можна»).

Тож, повертаючись до теми конференції, я хотів би підсумувати: РФ не засвоїла головного уроку Холодної війни, що подальша мілітаризація і «неоімперіалізм» ведуть до загрози нового конфлікту. Ставка на силу – військову, політичну, економічну, зробила РФ не сусідом, не партнером, а загрозою практично всім сусіднім країнам по периметру.

Фактично РФ змусила інші країни і центри сили думати про свою безпеку шляхом активізації існуючих військово-політичних союзів і нарощення військового потенціалу, що ще нещодавно здавалося віджилою архаїкою Холодної війни.

Сьогодні доволі рано говорити про відновлення класичної Холодної війни чи нову загрозу її виникнення, однак можемо говорити про необхідність протидії неоімперській політиці РФ, унаочненій «гібридною війною» проти низки сусідніх країн (України, Грузії, Молдови). Як назвав її начальник штабу ЗС Росії генерал Герасимов «бліцкригу 21 століття».

Це треба робити для того, щоб Холодна війна не повторилася і справді відійшла в історію.

Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux